Ваші Високопреосвященства, Преосвященства,

Шановний архієпископе Святославе,

Головуючий  Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій,

Вельмишановні релігійні лідери, Почесні гості, Шановні учасники, Пані та панове!

Для мене честь і привілей бути сьогодні серед вас, тому що ви символізуєте надію України не тільки поодинці, а й, особливо, усі разом. Ми приїхали до цієї чудової країни, щоб висловити нашу повагу духу свободи та незалежності, який ви втілювали протягом тридцяти років, незважаючи на безліч напруг та викликів, що ви пережили. Коли ми перебуваємо серед цієї різноманітної групи представників християнських церков та релігійних лідерів, ми не можемо не підкреслити, наскільки важливим є міжхристиянський та міжконфесійний діалог у сучасному світі.

Слово «діалог», διάλογος, яке так часто використовується для визначення виняткової різноманітності реалій, має сильний резонанс, коли ми збираємось сьогодні. Діалог є засіб, за допомогою якого ми покликані вирішувати наші розбіжності, сприяти стійкості, боротися проти упередженості та нетерпимості, сприяти миру та злагоді, солідарності та співробітництву. Це знак надії, що незважаючи на жахи 20 століття, найбільш жорстокої ери в історії людства, наше розуміння діалогу стає все більш вагомим інструментом для побудови мостів та примирення. Цей рух зближення та примирення у нашому світі чітко підтверджується залученням християн до екуменічного діалогу. Вселенський Патріархат зокрема виявився першовідкривачем поряд з іншими церквами та християнськими громадами у створенні справжнього багатогранного інституту для просування єдності християн. Після Другої світової війни виникла потреба у глобальній Християнській організації, яка була реалізована створенням Всесвітньої ради Церков у 1948 р., що базується на двох найважливіших принципах: щирому діалозі щодо богословських питань та визнанні необхідності спільних соціальних дій.

Залучення Православної Церкви до екуменічного руху залежало від бажання інших Церков зруйнувати стіни недовіри і розділення. У зв’язку з цим під час Другого Ватиканського Собору відбувся радикальний та позитивний поворот, коли Римо-Католицька Церква прийняла рішення про фундаментальну необхідність зближення між християнами, а особливо з Православною Церквою.

Однією з найважливіших подій, що випливає з цього рішення була, без сумніву, історична зустріч в Єрусалимі Папи Павла VI і Вселенського патріарха Афінагора у січні 1964 р. У грудні 1965 р.  відбувся дуже пророчий жест і ті ж два предстоятелі спільно вирішували – як видимий знак їх бажання відновити зв’язок Євхаристійного спілкування, яке було розірвано століттями – одночасно зняти анафеми 1054 р., встановивши фундамент для мосту, який ми продовжуємо проектувати і будувати у нинішньому столітті та на майбутнє. «Діалог любові» між двома сестрами Церквами став «діалогом правди» із створенням спільної міжнародної Комісії з Богословського Діалогу між Католицькою Церквою та Православною Церквою загалом в 1979 році.

Відтоді багато екуменічних та інших зв’язків, які зближують християн, численно свідчать про наше спільне бажання відновити єдність у співпричасті.

Діалог однаково важливий серед традицій віри. В Окружному посланні Святого і Великого Собору Православної Церкви, скликаного на Криті в червні 2016 року, говориться, що «Чесний міжконфесійний діалог сприяє розвитку взаємної довіри та допомагаючи миру та примиренню. Церква прагне укласти «мир згори», щоб він реальніше відчувався на землі. Справжній мир не досягається силою зброї, але тільки через любов, яка «не шукає свого» (1 Кор. 13,5). Єлей віри необхідно використовувати для заспокоєння та загоєння ран інших, а не для розпалювання нових пожеж ненависті» (п. 17).

Для Православної Церкви міжконфесійний діалог має коріння від початку задля впливу самого православ’я на релігійно плюралістичне середовище. Міжконфесійний досвід у наших сучасних багатокультурних суспільствах міцно пов’язаний з співіснуванням церков з релігійними діячами та спільнотами різної чутливості і традиції. Проте ми однаково відчуваємо деякі дуже сильні реакції проти міжконфесійного діалогу. Ріст релігійного фундаменталізму та екстремізму, ненависті та етнофілетизму – це явище, яке перетинає всі релігійні традиції, породжуючи самоізоляцію, обмеженість та неприйняття інакшості, установки, які заперечують справжню місію релігії. Екстремізм і ненависть прагнуть приватизувати істину шляхом пропагування етосу взаємної винятковості.

Навпаки, ми повинні спробувати – у відданості нашим традиціям віри – заохочувати взаємоповагу та спільні дії у дусі миру та солідарності. Нещодавній документ, який має назву «За життя світу – Соціальний Етос Православної Церкви», схвалений до поширення Святим і Священним Синодом Вселенського Патріархату, нагадує нам, що «Міжрелігійні зустрічі та діалог є і будуть залишатися важливими засобами, завдяки яким виражається повага до релігійних відмінностей та здійснюється проголошення істини. Міжрелігійний діалог – це не лише пошук спільної мови або визначення спільних сфер; це також зустріч з іншими на особистому і людському рівні. Це вимагає поваги до людської особистості, створеної за образом Божим, і для Божої любові до всього людства і до всього створіння» (пар. 60). Так само ми є покликані сюди з миром справжнього братства, щоб діяти відповідно до цих тверджень і наблизити життя в гармонії один з одним.

Пані та панове,

Істотною передумовою ефективного діалогу є взаємна довіра.

Ми не зможемо насправді пізнати і зрозуміти іншого, якщо не матимемо зустрічі, де довіра переважає.

Ми твердо віримо в силу і переконання справжнього діалогу, у якому немає переможених.

Ми щиро молимось, щоб милосердний Бог дозволив нам виховати такий дух діалогу та примирення, бачачи та визнаючи Його існування повсюди, Його присутність, яка сяє у всіх місцях, і особливо коли ми збираємось разом у дусі любові та поваги.

Щиро дякую за вашу увагу.

Нехай Бог благословить усіх нас!

Фото: Андрій Сидор