ІРС - Інститут релігійної свободи, м.Київ

Нова влада і перспективи релігійного миру в Україні PDF Друк E-mail
07.11.2011 15:12
Витяг з наукового видання «Нова влада: виклики модернізації» за авторством коаліції незалежних експертів. Публікується частина шоста Розділу 4 «Гуманітарна сфера: політика національної консолідації проти політики роз’єднання» (перелік авторів дивіться наприкінці).

Церковно-релігійна ситуація у країні

Церковно-релігійна ситуація, стан міжконфесійних відносин значною мірою залежать від позицій держави (влади) стосовно Церкви та характеру державно-конфесійних відносин. У багатоконфесійній країні, якою є Україна, та за умов, коли регіональний характер поширеності основних конфесій збігається з відмінностями соціокультурної ідентичності та геополітичних орієнтацій жителів регіонів країни в координатах «Схід-Захід» [1], ця залежність зростає, набуваючи фактично визначального характеру.   

Протягом 1990-х років було прийнято базовий Закон «Про свободу совісті та релігійні організації», Конституція України закріпила право громадян на свободу совісті і принцип відокремлення Церкви від держави (задекларувавши тим самим невтручання держави у внутрішні справи Церкви), була започаткована практика повернення Церкві відчуженого в неї раніше майна, створені структури, що уможливили постійний діалог релігійної спільноти з державою: з боку Церкви – Всеукраїнська Рада церков і релігійних організацій України [2], з боку держави – державний орган у справах релігій. Усе це – насамперед, практика державно-церковного діалогу – мало позитивний вплив на процеси в багатоконфесійному церковно-релігійному просторі країни.

Однак, зі зміною влади у 2010 р. характер державно-конфесійних відносин (а з тим – і характер відносин між конфесіями) почав зазнавати змін, дедалі більш радикальних. Наразі йдеться про ризик заміни плюралістичної церковно-релігійної моделі, яка реально існує у країні, на модель, у межах якої одна з Церков, а саме – Українська православна церква в юрисдикції Московського Патріархату, матиме в очах держави перевагу над іншими.

Про характер ставлення державної влади до церков і релігійних організацій можна судити, зокрема за наступними позиціями:
  • станом і тенденціями розвитку державно-конфесійного діалогу і співробітництва; участю Церкви в офіційних державних заходах національного рівня та, з іншого боку – практикою відвідувань першими особами держави релігійних служінь (зібрань) з нагоди великих релігійних свят (або привітань від імені цих осіб глав і вірних церков і релігійних організацій;
  • законодавчим забезпеченням і практикою дотримання законодавства про свободу совісті та діяльність релігійних організацій;
  • даними соціологічних досліджень, що характеризують громадську думку про ставлення держави (влади) до церков і релігійних організацій країни.

Державно-конфесійний діалог і співробітництво

На засіданні Громадської гуманітарної ради 13 травня 2010р. Президент В.Янукович задекларував принцип рівного ставлення до всіх церков і релігійних організацій країни: «Для Української держави всі Церкви і релігійні організації рівні і водночас рідні. Дотримання цього принципу ми вимагатимемо від керівників державної влади на всіх рівнях. Держава ніколи не втручатиметься у справи Церкви. Це повинні вирішувати громади і душа кожної людини. Розділення народу за релігійними, національними чи мовними ознаками є тяжким гріхом».

Однак, реальні кроки Президента не свідчать на користь зробленої ним декларації, насамперед – у частині рівності церков для держави, та відповідно – для Президента як Глави держави й гаранта прав і свобод усіх її громадян.

По-перше, вже в день інаугурації В.Януковича була порушена усталена традиція участі в церемонії представників усіх конфесій, що слугувала символічним благословенням новообраного Президента.

Практика запрошення представників усіх конфесій (зокрема, представлених у Всеукраїнській раді церков) до участі в офіційних державних заходах була започаткована наприкінці 1990-х років. Така практика в умовах України свідчила, з одного боку, про усунення напруженості в міжконфесійних відносинах, характерної для початку і середини 1990-х, а з іншого – про визнання державою багатоконфесійності країни та вияв дійсно рівного, однакового ставлення влади до всіх конфесій, церков і релігійних організацій.
 
Проте у день інаугурації В.Януковича, 25 лютого 2010 р. до Києва прибув Патріарх Московський і всієї Русі Кирил, який взяв участь у подячному молебні, яка відбулася в Києво-Печерській Лаврі за присутності лише священнослужителів УПЦ. Зміна традицій та ігнорування інших Церков і релігійних організацій були негативно сприйняті не лише релігійною спільнотою цих Церков і релігійних організацій, але й окремими політичними силами і громадськістю.

По-друге, впродовж 2010 р. не було проведено жодної зустрічі Президента або інших перших осіб держави ні з Всеукраїнською Радою церков, ні з представниками Церков і релігійних організацій чи їх об’єднань – за винятком УПЦ (попри численні звернення до Президента як з боку Всеукраїнської ради церков та інших релігійних об’єднань, так і окремих Церков [3]). Практичні кроки Президента свідчать, що його увагу привернуло лише Звернення Священного Синоду УПЦ, яке, на жаль, містить лише акцентовано конфесійне бачення як статусу і завдань Президента, так і розвитку державно-конфесійних відносин.у 2010р. не проведено жодного засідання Комісія з питань забезпечення реалізації прав релігійних організацій при Кабінеті Міністрів України. У липні 2010р. посада Віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань, який очолював Комісію, ліквідована, питання відносин з конфесіями та міжконфесійних відносин передані до компетенції Віце-прем’єр-міністра з питань Євро-2012 Б.Колеснікова.

Без будь-яких консультацій з релігійною спільнотою ліквідовано Державний комітет України у справах національностей і релігій. Функції з реалізації державної політики у сфері релігії передано Міністерству культури, а з питань реєстрації релігійних організацій – Державній реєстраційній службі при Міністерстві юстиції.

Таке рішення релігійною спільнотою країни оцінюється неоднозначно, однак переважно – негативно. Представники більшості церков і релігійних організацій переконані, що в ситуації багатоконфесійності суспільства наявність певного «посередника» як у міжконфесійних відносинах, так і в стосунках церков і релігійних організацій з державою є доцільною. Усунення такого «посередника» уможливлює ситуацію, за якої «влада сама буде обирати суб’єкта партнерських відносин в царині релігії», причому «більшість конфесій тим самим… буде позбавлена доступу до влади» [4]. Експерти висловлюють припущення, що цей крок зроблено з метою наближення до російської моделі державно-церковних відносин, де преференції має лише один фаворит – Російська православна церква (О. Саган).

Церковна версія «Російського світу»

На тлі відсутності контактів з представниками українських церков і релігійних організацій (за винятком УПЦ) повідомлялося про регулярні зустрічі Президента з Патріархом Московським і всієї Русі Кирилом, а також про участь Президента в засіданнях Експертної ради при Патріархові «Економіка та етика», членом якої він є (разом із Прем’єр-Міністром України М.Азаровим). Названа Експертна рада є офіційною установою, що належить до складу управлінських структур РПЦ.

Доречно зазначити, що Патріарх Кирил (обраний у грудні 2009 р.) зміг швидко налагодити тісні зв’язки із владними інститутами РФ та запропонувати російській владі досить нову, досить потужну складову ідеології і політики «Російського світу» (яка полягає у підтримці і просуванні російської мови та культури) – концепцію «Руського світу».

Викладена Патріархом на III Асамблеї «Русский мир» (3 листопада 2009р.) концепція «Руського світу» – це фактично геополітична доктрина створення єдиного цивілізаційного (православного) простору, ядром якого повинні бути Росія, Україна та Білорусь («Свята Русь») і який має протистояти західній (секуляризованій) цивілізації. Мета доктрини – зміцнення позицій РПЦ в діалозі зі світовим православ’ям та позицій Російської Федерації у протистоянні глобалізованому світу (Заходу). На початку 2011 р. Міністр закордонних справ РФ С.Лавров повідомив: «Ми узгодили з нашими колегами з Російської православної церкви плани подальшого нарощування нашого співробітництва в інтересах зміцнення позицій та авторитету Росії на світовій арені» [5].

* * *

Таким чином, контакти Президента України з Патріархом РПЦ, його участь у названій вище Раді при Патріархові не обмежуються винятково релігійними чинниками та/або темами. Вони мають виразно політичний і геополітичний контекст, що відповідним чином впливає на позиції Президента (і владної команди загалом) на ставлення до українських церков і релігійних організацій, а також і на внутрішню політичну та міжконфесійну ситуацію в Україні.

Законодавче забезпечення і практика дотримання законодавства про свободу совісті та діяльність релігійних організацій

Протягом 2010р.-початку 2011р. у цій сфері сталося досить символічних подій, які в поєднанні дозволяють припускати, що нова влада дійсно взяла курс на формування нової моделі державно-конфесійних відносин, в якій не буде місця однаковому ставленню держави до всіх українських Церков і релігійних організацій.

По-перше, висунута чергова ініціатива нової редакції Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» [6]. У ній найбільших змін, порівняно з чинним Законом, зазнав порядок набуття релігійними організаціями статусу юридичної особи та перелік підстав для припинення діяльності релігійних організацій у судовому порядку.

4 листопада 2010 р. учасники засідання Всеукраїнської ради церков, розглянувши проект нової редакції Закону, висловили позицію, згідно з якою «таке важливе питання, як оновлення законодавства про свободу совісті не повинне розглядатися поспіхом та в умовах трансформації політичного устрою і закликали представників влади не поспішати змінювати чинний Закон».

Раніше Всеукраїнська рада церков неодноразово викладала своє бачення послідовності кроків щодо змін чинного законодавства про свободу совісті та релігійні організації, яке полягає в тому, що змінам мусить передувати прийняття Верховною Радою Концепції державно-конфесійних відносин в Україні, якою передбачено запровадження партнерських відносин між державою і Церквою і яка має стати основою змін зазначеного законодавства. У зв’язку з цим, Всеукраїнська рада церков упродовж 2004-2010рр. неодноразово зверталася до вищих органів влади з пропозицією прийняти зазначену Концепцію [7].

23 січня 2011 р. Архієрейський Собор УПЦ-КП постановив висловити незгоду як з пропонованими змінами до Закону, так і з поспішним його прийняттям без урахування позицій конфесій. У відповідному Зверненні до Президента, Прем’єр-міністра та Голови Верховної Ради України йдеться про те, що внесення до Закону принципових змін, особливо в частині реєстрації релігійних організацій і набуття ними статусу юридичних осіб, «порушить хитке міжконфесійне порозуміння, відновити яке буде дуже складно» [8].

По-друге, здійснена безпрецедентна спроба імплементувати в національне законодавство світської держави, якою є Україна, внутрішній документ фактично Російської православної церкви. Ідеться про Проект Декларації Верховної Ради України «Про гідність, свободу і права людини», поданий до Верховної Ради в серпні 2010р. Декларація, як сказано в Пояснювальній записці до проекту, покликана «втілити «Основи учення Руської Православної Церкви про достоїнство, свободу і права людини».
 
Серед іншого, Декларація містить таке положення: «Суспільство має право вільно визначати зміст та обсяг взаємодії держави з різними релігійними громадами, залежно від їх чисельності, традиційності для країни або регіону, внеску в історію і культуру і від громадянської позиції». Отже, з її прийняттям створюється практична можливість побудови в Україні ієрархії, ранжування церков і релігійних організацій. Той факт, що Декларація спрямована саме на таку перспективу, підтвердив один із авторів проекту.

4 листопада 2010 р. учасники засідання Всеукраїнської ради церков розглянули Проект Декларації і не підтримали його – з огляду «на вузько конфесійний характер документа та його протиріччя з міжнародними документами у сфері прав людини» [9]. Однак, до цього часу Проект з Парламенту України не відкликано. Примітно, що ані РПЦ, ані депутати Федеральних Зборів РФ не вдавалися до спроб імплементації «Основ учення Російської Православної Церкви про достоїнство, свободу і права людини» в законодавство Російської Федерації.

По-третє,
упродовж 2010 р. – початку 2011 р. фіксувалися численні випадки порушення чинного законодавства про свободу совісті та діяльність релігійних організацій, що полягали у здійсненні тиску на одні конфесії і натомість – надання преференцій іншій. Зростав потік повідомлень про випадки «прямого і непрямого» втручання державних органів виконавчої влади і правоохоронних органів у життя і внутрішні справи релігійних організацій, насамперед громад УПЦ-КП. На кінець року були поширені заяви про досить масову і планомірну кампанію, яку проводять представники (або їх примушують проводити) державної виконавчої влади з метою схилити священнослужителів УПЦ-КП до переходу (разом із громадами і храмами) до юрисдикції УПЦ. Водночас, фіксувалися випадки, коли для забезпечення такого переходу застосовувалася сила або методи, що межували з шахрайством. Згадана кампанія мала призвести до ліквідації УПЦ-КП.

З іншого боку, повідомлялося про преференції, які в різних формах надаються УПЦ (наприклад, рішення Київської міськради від 6 грудня 2010 р. про фінансову підтримку будівництва Свято-Воскресенського кафедрального собору, Духовно-просвітницького центру та Кафедрального собору на честь Воскресіння Христового УПЦ, подання 9 грудня 2010р. до Верховної Ради законопроекту про внесення змін до Податкового кодексу України з метою надання пільг цьому будівництву [10]; повідомлення про наміри будівництва на місці Десятинної церкви в Києві храму УПЦ тощо).

Враховуючи, що вже були спроби ліквідації УПЦ-КП, та з огляду на наполегливе поширення церковними та навколоцерковними діячами РПЦ пропозицій застосування до усунення православного поділу в Україні так званого «болгарського варіанту», заяви Предстоятеля, священнослужителів і вірних УПЦ-КП не можна залишати поза увагою [11].

Громадська думка про ставлення влади до церков і релігійних організацій країни

Особливості ставлення нинішньої влади до українських Церков помічені суспільством. За результатами соціологічного дослідження Центру Разумкова (листопад 2010 р.), лише 29% громадян погодилися з тезою «влада ставиться однаково до всіх релігійних організацій в Україні». Майже 34% відзначили інші позиції: «є Церкви, до яких влада ставиться краще, ніж до інших» (24%) і «влада вивищує одну Церкву на противагу іншим» (11%).

При цьому, зазначені оцінки мають виразну конфесійну специфіку. Так, найбільша частка згодних з першою тезою (38%) і найменша (35%) згодних з двома наступними – серед опитаних, які віднесли себе до вірних УПЦ. Натомість, серед вірних УГКЦ відповідні показники становлять 9% і 58%; серед вірних УПЦ-КП – 26% і 44%; серед представників інших конфесій – 25% і 54%.

Таким чином, суспільство схиляється до думки про те, що нинішня влада не однаково ставиться до різних церков і релігійних організацій України. Прояви неоднакового ставлення більшою мірою відзначають громадяни, які не належать до вірних УПЦ. Продовження практики вирізнення владою однієї Церкви на противагу іншій таїть у собі ризики загострення міжконфесійних, а за тим – міжрегіональних протистоянь.

Висновки

  1. У ставленні до церков і релігійних організацій України нова влада вдалася до політики, яка може призвести до відновлення та загострення міжконфесійних протистоянь, закріплення та посилення релігійно-світоглядних відмінностей між регіонами країни, етнорелігійними та релігійними спільнотами. Надто велике значення в цій політиці отримали особисті позиції і прихильності першої особи держави та її оточення.
  2. Пояснення такої ситуації посиланнями на особисту релігійність В.Януковича та його прихильність до однієї Церкви не є коректними. Як приватна особа, В.Янукович, безумовно, як кожен громадянин України має право на свободу совісті, віросповідання і вибору церкви. Однак, В.Янукович демонструє свою прихильність до УПЦ саме як Президент України, про що свідчать, зокрема інформації на офіційному сайті Президента України [12]. А представлений як Президент В.Янукович демонструє не власну релігійність, а позицію держави, яку він очолює і уособлює в очах її громадян.
  3. З іншого боку, надання владою преференцій УПЦ, виведення її де-факто на рівень «державної церкви» у поєднанні з активним залученням її до побудови «Руського світу» таїть у собі ризики для самої Церкви: від переймання на себе в очах українського суспільства частки відповідальності за всю політику нинішньої влади до втрати самоврядності.
  4. Найбільший ризик для міжконфесійного миру (а отже – громадянської злагоди в суспільстві) становить сьогодні зростання впливу Московського Патріархату не лише на УПЦ та православне середовище країни, але й на політичну ситуацію в Україні. Примітними в цьому контексті є слова екс-Глави УГКЦ Любомира Гузара: «…Тепер є дуже виразне, незважаючи на всі офіційні заперечення, ставлення одної церкви перед усіма іншими, надаючи їй певні привілеї, – це починає створювати напруження… Нам залежить на тому, щоби запобігти напрузі і непорозумінням у народі. Це наша основна ціль, ніхто не шукає для себе якихось особливих привілеїв. Але якщо хтось починає щось шукати, а влада починає сприяти цьому, – ми вважаємо, що це є небезпечно для внутрішнього миру в народі» [13].

Рекомендації

За окресленої вище ситуації і з метою збереження і зміцнення релігійного миру, посилення позицій Церкви в її духовному та соціальному служінні нова влада має зробити наступне:

(а) відмовитися від практики подання до Верховної Ради України і прийняття нею законодавчих актів, розроблених без участі і консенсусної згоди представників українських конфесій в особі Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій. Зокрема, віднести вирішення питання про надання статусу юридичної особи до часу досягнення консенсусу з цього питання в рамках Всеукраїнської Ради церков і релігійних організацій;

(б) розглянути і прийняти Законом України розроблену на засадах консенсусу всіма чисельними християнськими конфесіями України і схвалену Всеукраїнською радою церков і релігійних організацій Концепцію державно-конфесійних відносин в Україні. Подальше вдосконалення національного законодавства у сфері свободи віросповідання та діяльності релігійних організацій здійснювати на основі названої Концепції;

(в) усунути із законодавчої діяльності будь-які намагання запровадження до національного законодавства актів, заснованих на конфесійних документах, надавши водночас Церкві широкі законодавчі можливості її пастирського та соціального служіння; зокрема – надати і врегулювати на законодавчому рівні право заснування церквами та релігійними організаціями загальноосвітніх навчальних закладів усіх рівнів (як це передбачає згадана вище Концепція);

(г) визнати, що проблема подолання роз’єднаності українських православних церков є винятково в їх компетенції і добрій волі; держава може і повинна лише сприяти розв’язанню цієї проблеми, зокрема надаючи, за потреби, політико-дипломатичну підтримку об’єднавчим ініціативам і процесам, допомагаючи в налагодженні діалогу.

Визнати неприпустимим адміністративний та/або політичний тиск та усунути випадки його застосування до будь-якої з православних церков, їх керівництво та/або громад вірних з метою примусу чи заохочення до переходу з однієї юрисдикції до іншої. Знайти засоби протидії (в т.ч. політико-дипломатичні) зовнішньому тиску на ситуацію православних церков в Україні;

(ґ) усунути з публічної діяльності посадових державних осіб будь-які прояви демонстрації їх особистої належності та/або прихильності до однієї з українських (або не українських) церков чи релігійних організацій – варто підкреслити, що такий крок з боку владних осіб лише сприяв би їх популярності;

Засобам масової інформації доцільно рекомендувати:

(а) запровадити практику спеціальної підготовки оглядачів, журналістів, редакторів, які висвітлюють в інформаційному просторі питання церковно-релігійного життя в Україні;

(б) посилити співпрацю у підготовці відповідних матеріалів із Всеукраїнською радою церков і релігійних організацій, з громадськими правозахисними та неурядовими аналітичними структурами.

________________

Примітки:

1. Так, осередки Української православної церкви (УПЦ) поширені насамперед на Сході та Півдні України; Української Греко-католицької церкви (УГКЦ), Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ-КП) та Української автокефальної церкви (УАПЦ) – на Заході і в Центрі. Регіональна локалізація додатково посилюється перебуванням двох великих церков у юрисдикції зарубіжних центрів (УПЦ – в юрисдикції Московського патріархату, УГКЦ – Ватикану).

2. На цей час представляє понад 90% релігійної мережі України.

3.Так, листи і звернення з пропозиціями зустрічі та обговорення питань державно-конфесійних відносин були надіслані Президенту України: від Всеукраїнської ради церков у березні, листопаді і грудні 2010р.; від Синоду єпископів УПЦ-КП у травні, червні і грудні 2010 р., а також від Архієрейського Собору УПЦ-КП 23 січня 2011р.; від Синоду єпископів УГКЦ – 25 березня 2010 р.

4. Круглий стіл «Діалог між владою і конфесіями в контексті європейської системи цінностей» (20 грудня 2010 р., Київ). Учасники Круглого столу прийняли Резолюцію, в якій закликають владу зберегти державний орган у справах релігій, існування якого визначено чинним законодавством.

5. Див.: Лавров: Сотрудничество МИД и РПЦ развивается «по нарастающей». – 24 января 2011 г. Зі свого боку, політичні кола РФ доступними для них засобами допомагають Московському Патріархові набути статусу Вселенського (який зараз належить Патріархові Константинопольському, але не визнається в державі його перебування – Туреччині).

6. Указом Президента «Про План заходів із виконання обов'язків та зобов’язань України, що випливають з її членства в Раді Європи» №24 від 12 січня 2011 р. Міністерству культури доручено до 1 лютого 2011р. внести до Кабінету Міністрів проект нової редакції Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» для наступного його подання до Верховної Ради. Протягом останніх п’яти років зазначений указ – четвертий. Аналогічні доручення містилися в однойменному Указі Президента В.Ющенка № 39 від 20 січня 2006р., надалі в указах 2009-2010рр. стосовно Річних національних програм з підготовки України до членства в НАТО.

7. Доречно зауважити, що згідно з Розпорядженням Кабінету Міністрів №1228 від 14 червня 2010р., розробка нової редакція Закону також передбачалася лише «після прийняття Концепції державно-конфесійних відносин в Україні».

8. Київський Патріархат закликає керівництво держави не порушувати міжконфесійний мир через прагнення змінити законодавство. – 24 січня 2011р.

9. Глави конфесій України закликали владу до конструктивного діалогу. – 9 листопада 2010р.

10. Проект Закону України “Про внесення змін до Податкового кодексу України (щодо оподаткування під час будівництва Кафедрального собору у м. Києві)”; реєстр.№7441 від 9 грудня 2010р.; автори – народні депутати України О.Єдін, М.Зубець (фракція Партія регіонів).

11. За час існування УПЦ-КП було дві спроби скасувати реєстрацію Патріархату шляхом внесення відповідних протестів Генеральної прокуратури: в 1993р. (Генеральний прокурор В.Шишкін) та у 2002р. (Генеральний прокурор М.Потебенько).
«Болгарський варіант» глава Асоціації православних експертів К.Фролов трактує так: «У Болгарії в 90-х роках існував церковний розкол. Але коли в результаті виборів до влади в Болгарії на пост прем’єр-міністра прийшов представник царської сім’ї Симеон Сакссен-Кобург-Готський, він просто повернув канонічній церкві всі захоплені в неї розкольниками храми». Див.: Кирилл Фролов: «Украинцы и русские: мы принадлежим к одной поместной Матери-Церкви». – Донецкий кряж плюс, 20 января 2011г. Саме такий варіант, за повідомленнями, пропонували Патріарху Кирилу застосувати до УПЦ-КП і представники Одеської єпархії УПЦ. Див.: В ожидании церковной капитуляции Виктора Януковича. – Релігія в Україні.
 
12. Наприклад «Глава держави молиться у Свято-Успенській Почаївській Лаврі: Повідомлення прес-служби Президента України Віктора Януковича» від 7 січня 2011р.

13. Див.: Кардинал Гузар: любов влади зашкодить УПЦ (МП). – З інтерв’ю Українській службі Бі-Бі-Сі 18 січня 2011р., www.galinfo.com.ua

________________

Авторський колектив Розділу 4 «Гуманітарна сфера: політика національної консолідації проти політики роз’єднання»:
Вікторія Сюмар, Євген Захаров, Тарас Возняк, Ігор Коліушко, Олександр Вінніков, Юлія Тищенко, Андрій Юсов, Світлана Заліщук, Валерій Іванов, Олександр Чекмишев, Костянтин Квурт, Людмила Шангіна, Оксана Продан, Михайло Свистович, Катерина Левченко, Георгій Касьянов, Павло Полянський, Олександр Буценко, Сергій Тримбач,Георгій Панавін, Влад Піора, Роман Головенко, Анна Голубовська-Онісімова
Редактори: Вікторія Сюмар, Євген Захаров, Тарас Возняк, Ігор Коліушко.
Відповідальний редактор: Євген Бистрицький

Опубліковано у вересні 2011 року за підтримки міжнародного фонду «Відродження».
 
 
Інститут релігійної свободи, м.Київ 
www.irs.in.ua
 

Підтримайте правозахисну діяльність Інституту релігійної свободи:

УкраїнськаРусский

cлідкувати за новинами   приєднатися!

Підпишіться на розсилку найважливіших новин ІРС:

Блог Максима Васіна

Реєстрація церков по-новому

Юридичні відповіді на запитання щодо прийнятого законопроекту № 4128-д та нової процедури реєстрації церков.

Доповідь ІРС

Доповідь "Свобода віросповідання під прицілом"

Російський терор на окупованих територіях Східної України.

Контакти

Поштова адреса:
01001, м. Київ-1, а/с 471–В
"Інститут релігійної свободи"
Надіслати листа до ІРС